Гетьман Виговський міг взяти Москву

Споконвіку на свято Покрови Пресвятої Богородиці в Україні відбувалася Велика рада: обирала гетьмана, визначала, як козацтву далі жити. Ця традиція відродилася з Указом Президента, який визначив 14 жовтня Днем українського козацтва. Чому ж саме цей період нашої історії викликає таке зацікавлення? Чи можливо відновити козацький менталітет у сучасній Україні? Про це наша розмова з директором Науково-дослідного інституту козацтва Тарасом Чухлібом.

— Тарасе Васильовичу, нині побутує думка, що козаки були тільки на Запорозькій Січі, тобто складали, скажімо так, зовсім незначну частину населення?

— На жаль, навіть частина істориків дотримується таких поглядів. Насправді козацтво виникло не на Січі, а на середньому Подніпров’ї. Черкаси, Корсунь, Канів — ось серцевина козацького устрою. За відомими писемними джерелами, це сталося в середині ХV століття. Однак є дослідження, які кажуть, що козаки з’явилися ще раніше — у ХІІІ столітті, після зруйнування Київської Русі. Що стосується Запорозької Січі, то це було, говорячи сучасною мовою, військово-політичне утворення, якщо хочете, військовий орден. А тепер подивіться тодішні документи про адміністративно-територіальний устрій України. Основу його складали полки і сотні: Чернігівщина — Прилуцький, Батуринський, Новгород-Сіверський, Ніжинський полки, Волинь — Звягільський, Гощанський, Полтавщина — Полтавський, Лубеньский... І у Києві, відповідно, стояв Київський полк, а всю територію сучасної столичної області вкривала сітка сотенних містечок.

Тобто стверджувати, що козаки — то лише Запорозька Січ, це антинауково. Інша річ, що такі погляди нам нав’язували протягом багатьох років. У результаті виросли цілі покоління українців, які не знають своєї справжньої історії.

— Як я розумію, виправити ситуацію має, зокрема, й інститут козацтва, яким ви керуєте?

— Так, у 1996 році зібралася група вчених — Валерій Смолій, Олександр Гуржій, Віталій Щербак, Петро Сас, ваш покірний слуга. Ми вирішили: все, досить писати історію суперромантичну, де пересмикуються факти, де піднімаються на щит ті, хто цього не заслуговує, або, навпаки, наших героїв називають зрадниками... Пора переходити до історії наукової, що грунтується на автентичних джерелах. І у 1998 році у межах спільної програми Інституту історії України та Національної академії наук почав діяти наш Науково-дослідний інститут українського козацтва.

Це напівдержавна, напівгромадська організація. Співробітники здебільшого молоді вчені. Приміром, доктор Віктор Горобець, кандидат наук В’ячеслав Станіславський — їм немає ще й сорока. За цей час з’явилися філіали інституту у Запоріжжі, Донецьку, Нікополі, Одещині. Причому часто ми їх відкриваємо за ініціативою місцевих дослідників. Вийшло у світ близько тридцяти видань: “Запорозьке козацтво в національній культурі, історії та самосвідомості”, “Полководці Війська Запорозького”, “Одеса козацька”. Віктор Горобець написав монографію “Еліта козацької України”, а В’ячеслав Станіславський підготував до друку 215 листів гетьмана Івана Мазепи, його листування з московським царем, польським королем.

Днями вийшла моя монографія “Гетьмани і монархи. Українська держава у міжнародних відносинах. 1648—1714 роки”, у котрій викладена інша точка зору на деякі відомі події. Наприклад, заміфологізований Переяславський акт 1654 року сучасниками оцінювався зовсім не так, як пізнішими дослідниками. То була не якась доленосна подія, “возз’єднання”, а рядова угода. Такі договори Богдан Хмельницький підписував не тільки з московським царем, а й з турецьким султаном, шведським королем. Так потім діяли гетьмани Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа.

Якби сучасні політики більше зверталися хоч би то тієї літератури, яка вже є, то вони б, можливо, краще розуміли, за кого і за що відповідають, від імені якої землі повинні діяти. Тому що зараз, на жаль, складається враження, що наші державні мужі просто не усвідомлюють, що є представниками народу, котрий має глибинну тисячолітню історію, що Українська держава виникла не у 1991 році. Вона постала у 1648—1649 роках і проіснувала до кінця XVІІІ століття. Козацька держава була визнана в усьому світі, й інші країни мали за щастя пропонувати Хмельницькому союзи, до яких Україна входила на правах сильного партнера.

А що ж сьогодні? Вступаємо до Єдиного економічного простору, але на яких умовах? Ми є країна самостійна, самодостатня. Якщо союз, то рівноправний. Адже козацька держава загинула, бо Російська імперія поступово знищила усі наші атрибути державності: військо, дипломатію, митницю, національну валюту. До речі, митниця між Україною і Росією була скасована аж після Петра І, у 1742 році...

— Яку політичну лінію веде українське козацтво?

— Ми не афішуємо себе, а працюємо. Встановлюємо пам’ятники нашим гетьманам. Наприклад, Івану Самойловичу у селі Ходорків та Івану Виговському у Вигові на Житомирщині. Ви б бачили, як старші люди, особливо жінки, хрестилися там і зі сльозами на очах казали: “Нарешті повернулися козаки...”

Впроваджуємо козацьку педагогіку, козацькі школи. Адже зараз військово-патріотичним вихованням ніхто не займається. До слова, Росія продовжує вкладати у цю справу чималі кошти. У нас поки що все на рівні розмов. Хоча у нашій генеральній канцелярії вже “обірвали” всі телефони: підкажіть, як можна дитину записати у секцію, у якій навчають національних видів бойових мистецтв. А у Київській школі № 235, що на Борщагівці, нещодавно висвятили у козаки увесь клас.

Наш інститут козацтва проводить міжнародні конференції із залученням закордонних істориків, круглі столи, семінари, конкурси. Один із них, присвячений Конотопській битві, викликав велике зацікавлення не тільки серед студентів Києво-Могилянської академії, а й поважних науковців. Адже це бойовище, що відбулося 28—29 червня 1659-го (через п’ять років після Переяславської Ради), було одним з найграндіозніших у тогочасній Європі. Козаки під проводом гетьмана Івана Виговського здобули блискучу перемогу над російським військом. Навіть іноземні історики (наприклад, Соловйов) визнавали, що був знищений цвіт московської піхоти й кінноти. Тодішній цар Олексій Михайлович вийшов до городян у жалобному одязі й сказав, що Москва впала. І навіть збирався тікати із власної столиці, якщо полки Виговського підуть на місто.

Зараз спільно із Академією наук та Міністерством освіти ми оголосили конкурс для старшокласників “Україна — козацька держава”, підсумки якого підведемо наприкінці 2004 року. Хочемо, щоб діти написали про історію тієї місцевості, того села, де вони живуть, дослідивши зв’язки з козаками.

— А що ж тоді будуть писати кияни?

— Оце ще одне помилкове твердження, котре навмисне підтримувалося: нібито Київ нічого спільного не має з козаками. Насправді, були періоди, коли козаків у нашому місті проживало навіть більше, ніж міщан. Коли Богдан Хмельницький в’їжджав у Київ у 1649 році, зустрічати його вийшли всі: від митрополитів до городянина. У 1658-му Івана Виговського висвячували на гетьмана у Софійському соборі. Церква Усіх Святих, Трапезна церква Києво-Печерської лаври, отой мур, що його знають усі, хто хоч раз у лаврі побував, Софійська дзвіниця, інші храми зведені на кошти Івана Мазепи.

Православний світ пам’ятає й вшановує святого Данила Туптала Ростовського, який написав Четьї Мінеї, котрими зараз користуються в усіх православних церквах. Він був ігуменом Батуринського, Глухівського, інших монастирів на Чернігівщині, а потім на запрошення Петра І переїхав до Росії й став митрополитом Ростовським. А родом Данило Туптало з Києва, син київського козацького сотника Сави Туптала.

На нещодавній зустрічі у козацькій вітальні в Музеї гетьманства одна киянка, яка взялася досліджувати історію свого роду, розповіла: коли я знала тільки про життя своїх батька й діда, було одне, коли ж дізналася про п’яте, сьоме покоління, це було вже зовсім інше! Жінка відчула себе набагато сильнішою, бо тепер її підтримують багатовікові козацькі корені. Впевнений, так має бути і на рівні всієї нашої держави.