Подорожуючи Сумщиною

І ось початок травня, найсприятливіший час для відкриття сезону літніх подорожей, температура повітря достатньо тепла щоб ночувати в наметі  у природних умовах, ліс позеленів, фруктові дерева вже квітнуть.

Ми зібрали всі необхідні речі, карту, компас, намет та спальники і з автостанції Суми поїхали на найпівнічнішу точку Сумщини, яка була відмічена у нашому маршруті, в місто Глухів, а звідти вже добиратися до інших наших  локацій: по максимуму пішки або автостопом, щоб мінімізувати рейсові маршрути.

Місто Глухів зустріло нас дощем. В останній Гетьманській столиці є водонапірна башта, яка зараз слугує за оглядову вежу міста, тому ми вирішили на неї піднятися. Її висота 41 метр.  

На вершині, куди ми дійшли по темних гвинтових сходинках, нам відкрились мальовничі обшири міста, з його церквами та озерами, а дощ із громом та блискавкою додали ще більших вражень та емоцій.

Згодом на вежу піднялися троє гарненьких дівчат, двоє з яких навчаються в Глухівському національному  педагогічному університеті, а третя з Конотопу, приїхала в гості до сестри.

Зробивши декілька фото з дівчатами на фоні міста та захмареного неба, ми попрямували до Київської брами, яка залишися від Глухівської фортеці. Брама слугувала не тільки як оборонна споруда, а й ще як митниця для перевірки паспортів подорожніх.

Під час Другої Світової Війни вона була повністю зруйнована, а в період з 1953 по 1957 рр. була відбудована коштом відділу будівництва та архітектури.

Далі наш маршрут пролягав  через старі вулички та будинки на північно-західні околиці Глухова до заказника  місцевого значення «Чернечі джерела». По дорозі зустрічалися привітні люди, які радо показували нам дорогу до цього заказника.

Дійшовши до місця, ми були вражені тією красою та життєдайною силою яку випромінювало це благодатне місце. Там билося серце п’яти джерел які наповнювали криниці криштально чистою та прохолодною водою, а в тому місці де вони сходилися в один струмок побудовано дерев’яну  купальню, в ній віруючі християни змивають свої гріхи.

Зверху над цими джерелами побудована каплиця, де люди щонеділі приходять молитися і слухати проповіді. З усього Глухівського краю сюди з’їзджаються люди, щоб попити водички та послухати мелодійний шепіт струмка.

Заночувавши недалеко від джерел, зранку 7 травня ми вирушили на трасу Київ-Москва, щоб застопити машину яка б довезла нас до легендарного міста Кролевець.

Годину десь ми «голосували» на трасі і ніхто нас не згоджувався підвозити, аж тут коли вже наша віра майже втратилась, зупинився старенький CITROEN Jumper. Радості нашої не було меж, за кермом був веселий заробітчанин, який їхав з Москви додому в Миколаїв на двотижневий відпочинок.

За 20 хвилин ми вже були на околицях Кролевця. До центру міста ми дійшли вже пішки, подолавши 5-ти кілометрову дистанцію.

Відпочивши декілька хвилин у парку, ми попрямували до Кролевецького краєзнавчого музею, в ньому саме проходила виставка  “УПА - відповідь нескореного народу. Повстанці проти нацизму і комунізму”. До нас підійшов поважний сивочолий чоловік і почав розпитувати хто ми, звідки йдемо й куди прямуємо далі.

Виявилося, що він є директором музею і також любить подорожувати, тільки на мотоциклі. Пан Анатолій розповів нам про Кролевецький район, що тут подивитися, як дібратися до яблуні-колонії, а головне показав на карті де знаходиться той заповітний місток через який можна потрапити до Спадщанського лісу. В місті Кролевець дуже багато равликів, вони повзали скрізь по стежках та дорогах, і люди не бачачи їх під ногами дуже часто чавили.

Наступною нашою локацією був музей Кролевецького ткацтва, дуже цікаву екскурсію провела нам жіночка-екскурсовод і ми навіть встигли підзарядити свої телефони. Побачили як працює ткацький верстат,  дізналися, що техніку ткання Кролевецького рушнику на разі не може перевершити жодна автоматика в світі. Біля цього музею розкинувся мальовничий парк із поважними дубами і наша екскурсовод розповіла як визначати вік дерева, в нашому випадку дуба. Треба на висоті 1,3 м. виміряти діаметр дерева, потім додати 44 і відняти від суми 10% (похибка), число яке виходить після обчислення це і буде вік дерева.

Дорога до яблуні-колонії виявилася довшою ніж очікувалось. Чим ближче ми до неї підходили, ти різкішнішим ставав запах цвіту цього чудо-дерева.  Не даремно час подорожі випав саме на початок травня. Саме зараз яблуня пишно вкрилася білим цвітом, і враження таке, наче ми потрапили в Райський сад, а пахне, немов першим весняним медом. Це чудо природи відвідують багато людей, від пенсіонерів до дітей, які бігали і грали у якісь ігри, там краще себе почуваєш, всю нашу втому немов рукою зняло.

Після проходження аромотерапії ми пішли до місця нашої ночівлі. Так як час був пізній і насувалися дощові хмари, ми швиденько поставили наш намет біля одного з Кролевецьких ставків. Нас накрило рясним дощем, тому під шепітливу музику дощу та грому ми лягли спати.

Ранок виявився дуже теплим і сонячним. Зібравши свої речі ми попрямували на автостанцію, дізнавшись що наш найближчий автобус буде аж через дві години, вирішили перекусити на галявині, яка була неподалік.

Ближче до обіду ми прибули у село Камінь. Це дуже мальовниче село зродилося на березі річки Клевень, яка тече поруч із річкою Сейм. Травень, це той саме час коли Сейм розливає свої води, і ці дві артерії планети зливаються в одне ціле. Це неймовірне видовище, бачити затоплені дерева (десь на 50-90 см.), столики та лавки глибоко під водою, ми навіть відкрили купальний сезон, і скупалися у двох річках одним махом.

На березі Клевені, під селом, видніються кам’яні валуни, які, по словом місцевих жителів ростуть із під землі, цей камінь дуже важко піддається обробці, а раніше із нього робили бруківку.

В цьому селі майже на кожному електричному стовпі оселилися лелеки, а бузок росте біля кожного двору, люди привітні і радісні, не даремно ж тут живуть лелеки, говорять що вони мешкають тільки біля добрих людей.

Першими мешканцями, з якими ми познайомилися в цьому селі були двоє АТОвців, один із них гранатометник, а другий водій БТРа. Вони трішки розповіли про свої подвиги, показали і дозволили сфотографуватися зі своїм бойовим прапором. Свої нагороди вони віддали у тутешню школу в куточок героя.

Дружина місцевого голови Галина Борщ провела нам екскурсію у місцевому краєзнавчому музеї, який знаходився в одній будівлі із клубом. Після екскурсії ми залишили свої побажання та подяки у книзі відгуків, яких там виявилося не так то й багато.

Ввечері ми пройшлися околицями села, жителі розповіли, що раніше це було передове село, мешкало в ньому 2.5 тисячі людей, зараз же в ньому живе всього лиш 700 людей і дуже багато хат стоять пустками.

Заночували ми біля старої напівзруйнованої школи, а вечеряли смачним кулішем і смаженими на багатті курячими яйцями, які купили у місцевих селян.

9 травня о 6-й годині ранку ми вже направлялися до села Литвиновичі, яке знаходиться на півдні Кролевецького району і розташоване найближче до славнозвісного Спадщанського лісу. Далі наш шлях пролягав через болотисту місцевість де треба було закочувати штанину вище за коліна щоб дійти до нашого заповітного містка, це те єдине місце, через яке можна потрапити до лісу з цього його боку. Дорогою нам зустрічалися зайці та соколи.

Знайшовши переправу, ми пішли нарешті лісом і вжахнулися кількістю комарів, їх було стільки, що не можливо було відпочити і стояти на місці. Вони нас атакували з усіх сторін великими зграями, напевно були дуже голодні, а люди для них це як якась екзотика. Ми швиденько мастилися кремом від комарів і йшли далі без відпочинку, з нелегкими наплічниками на плечах.

Ось так ми й подолали близько 15 км. трішки більше ніж за дві години, не відвідали навіть музею, який знаходився на території лісу, тому що думка була лише одна, скоріше б вийти із цього комариного розсаднику.

Дійшовши до села Спадщина, ми пообідали. Далі чекали автобус на Путивль, біля мальовничого озера, так як на автостоп у нас вже не було сил. О 16-й годині ми були в Путивлі. Відвідавши Мовчанський монастир, попивши і набравши із собою водички, попрямували ми до Сейму шукати місце для ночівлі.

Нам довелося знову йти по воді, по затоплених луках і не даремно, знайшли ми . затишну, безлюдну галявину, де було сухо для розбиття нашого міні-табору. Після важкої дороги лісом і боротьби з комахами, ми спали цієї ночі дуже кріпко і прокинулися аж о 8-й ранку.

І ось розпочалася наша довга дорога до Михайлівської цілини. Від Сейму до центру Путивля нас підвіз рибалка, а звідти ми вже добиралися автостопом, спочатку до Бурині, потім до села Воскресенка. Там познайомилися з місцевими учнями школи, які розповіли про свій край, про те як вони грають у волейбол, а в цьому році навіть виграли змагання в своєму районі. З Воскресенки доїхали ми до повороту на Хоружівку, що перед Тернами. Потім наступною нашою локацією був Недригайлів, а з недригайлівської автостанції їхали до знаку Михайлівська цілина, і від нього вже пішки йшли 12 км. до заповідника.

В селі Щастя, яке розташоване за 2 км. від цілини, ми поповнили запаси води і взяли номер голови Михайлівського заказника Піддубина Миколи Григоровича, та пан Микола виявився дуже принциповою людиною і нам довелося довго вести з ним переговори щоб побувати на цілині без ніяких там дозволів і документів. Та все ж таки ми його переконали. Провів нам дуже пізнавальну екскурсію заказником пан Микола який являється охоронцем заповідника.

Ця добра і життєрадісна людина розповіла про все що відбувається на ділянці 202 га. (Площа абсолютно заповітної зони).

Це єдина в Україні ділянка лучного степу в лісостеповій зоні. Виявляється тварин тут мешкає дуже мало, переважно лисиці, зайці і декілька видів з роду соколиних, все більше з’являється диких кіз. Лосі, дикі кабани та вовки сюди тільки заходять інколи. Ну, зате флора дуже багата, наприклад, лише тут зростають дзвоники та різні вологолюбні рослини. Росте пирій, ковила, стоколос безостий, куничник.

Всього понад 400 видів рослин. Також дуже багато тернових кущів, та вони там і не кущі зовсім, а цілі дерева, вважаються найбільшими та найвищими представниками в усій Європі. А ще чорнозем, він тут на деяких ділянках сягає до 1,5 метри, ніде в світі такого не має.

Наш гід довів нас аж до місця нашої ночівлі, в село Мирне, раніше воно називалося Ленінське, а ще давніше Бикове, як нам розповіли місцеві жителі. В ньому дуже мало живе людей, молоді взагалі не має, всі роз’їхалися хто куди, хто на заробітки в Європу, хто в Лебедин, хто в Суми, туди де є робота.

О 6:20 ранку ми вже стояли на зупинці в очікуванні автобусу на Лебедин. До нас підійшов дідусь, він розповів що їде в Лебединську лікарню. Розмовляючи з ним дізналися таке, селяни живуть тут тільки з домашнього господарства, тримають корів, птицю та свиней. Молоко скуповують у них за безцінь молокопереробники, по 4 грн./літр. Автобус ходить тричі на тиждень в понеділок, четвер та п'ятницю, продукти та хліб возять двічі на тиждень, швидку можна не дочекатися, особливо взимку, дороги не чистять тижнями. Ось такі не втішні реалії нам повідали.

О 6:40 ми загрузили свої наплічники в автобус і дві години добиралися по майже бездоріжжі до Ледедина. Там на місцевому базарі підкупили трішки їжі і вирушили на нашу останню локацію нашого маршруту, місто Тростянець.

Першим відвіданим місцем Тростянця була фортеця Круглий Двір, вона є найстарішою будівлею міста. В ній проходить музичний фестиваль Схід-рок та міжнародний фестиваль історичної реконструкції Стара Фортеця. Ми застали саме ремонтні роботи на території, підготовка до фестивалів в самому розпалі.

Біля фортеці є карта, на якій позначено всі історичні пам'ятки і місця Тростянця. Знайшовши на ній локацію під назвою “Грот Німф” ми попрямували до нього, відстань до якого була позначено в 3,6 км., та насправді там було більше, як ми переконалися згодом.

Грот знаходився в урочищі Нескучне. На шляху до нього ми помітили, що місто Тростянець дуже чисте та красиве, відремонтовані дороги, тротуари, пофарбовані паркани, відреставровані будівлі, відразу видно що гроші в місті є і влада не тільки кладе їх собі в кишені.

Дійшовши до Дендропарку ми помітили ту ж саму картину, довкола чистота та порядок, стоять столи з лавками і жодного навіть папірчика ніде не валяється, а це все, можна сказати серед лісу знаходиться, на околицях Тростянця. Пройшовши троє довгих озер, на берегах яких кишіло вужами, які повилазили грітися на сонечко, ми нарешті дійшли до нашої останньої локації.

Враження були неймовірні, красу та велич цього гроту фото не передає, ми не очікували на таку монументальну споруду. Грот складається з трьох об'єднаних арочних входів які в минулому вінчалися куполом діаметром 10 метрів і він слугував ніби то для розваг Катаржинських, як одна із версій, можливо театром. А історики і старожили говорять що під гротом знаходиться підземний хід який може вести навіть аж до Охтирського монастиря.

Зробивши декілька фото та помилувавшись місцевою природою, ми попрямували зворотнім шляхом і по дорозі зайшли до старожила цього урочища, чотирьохсотлітнього дуба. Він стояв один-єдиний в своєму роді у радіусі приблизно 200 метрів серед ясенів кленів та берез.  Його родичів давно підмила вода озер, біля яких вони росли і дуби попадали у воду, а цей велетень стоїть подалі від водойм і йому не страшна ніяка вода та повінь.

По дорозі на автостанцію ми набрали по пляшці криштально чистої та крижаної водички з джерела Тростянецького парку і о 15-й годині вирушили додому, в рідне місто Суми.

На наступний день хоч і боліли трішки ноги та я з радістю згадував про цей неймовірний травневий тиждень, який ми провели в дорозі, познайомились з цікавими людьми, ознайомилися ближче зі своїм рідним краєм, зарядилися позитивом, радістю та наснагою на подальші наші подорожі.

За декілька днів після нашої подорожі нас показали на сумському телебаченні UA:SUMY в новинах та запросили на ранкову програму На час: Ранок.

Фото зроблені частково мною, частково Данилом Кравченко (@windy_firefly).