29 липня виповнилося 140 років від дня народження Беніто Амількаре Андреа Муссоліні (1883 – 1945) – багаторічного (1922 – 1943) прем’єр-міністра Італійського королівства та вождя («дуче») італійської нації. Постать загальновідома, але переважно крізь призму стереотипів. Постать яскрава й водночас суперечлива. Муссоліні з симпатією писав про Україну, а 28 серпня 1941 року разом з Гітлером відвідав Умань.
Беніто Муссоліні, італ. Benito Amilcare Andrea Mussolini (29 липня 1883 – 28 квітня 1945)
Саме Беніто Муссоліні є основоположником фашизму – ідеології національного солідаризму, корпоративізму, творчої співпраці всіх класів і верств суспільства. Слово «фашизм» походить від італійського “fascio” (читається: «фáшо») – «зв’язка», «пучок», що й означає загальну єдність. Невдовзі після приходу фашистів до влади в Італії цим словом стали називати ідейно близьких їм правих радикалів в інших країнах. При цьому специфічного характеру застосування терміну «фашизм» набуло в комуністичному СРСР, де фашистом могли назвати будь-кого неугодного владі більшовиків. Таки ж із «легкої» руки Сталіна фашистами оголосили й німецьких націонал-соціалістів, які мали з ними дещо спільне, проте, в цілому ідеологія була засадничо іншою.
Фашизм і близькі до нього ідеології виникли практично одразу після Першої світової війни, результатами якої лишилися незадоволені багато європейських націй – одні не змогли здобути власну державність, іншим не вдалося скористатися плодами перемоги. Зокрема, до останніх належали італійці, для яких нерозв’язані соціальні питання та реальна загроза «імпорту» російського більшовизму з його «експропріацією експропріаторів» і масовими розстрілами визначили необхідність національної диктатури як жорсткого інструменту рішучого подолання цих проблем.
Відтак Муссоліні, який починав свою політичну й журналістську діяльність як соціаліст, згодом зрозумів потребу нації в єднанні як просторовому (згладженні диспропорцій розвитку окремих реґіонів країни), так і соціальному (встановленні класового миру замість пропагованої марксистами класової боротьби). Вже 1919 року він створив «Союз боротьби», з якого невдовзі постала Національна фашистська партія. А року 1922-го Муссоліні здійснив «похід на Рим», внаслідок якого майже безкровно прийшов до влади, переконавши короля Віктора Еммануїла ІІІ призначити його на посаду прем’єр-міністра.
У перші роки свого правління Муссоліні вдалося подолати соціальні протиріччя та вигнати з країни мафію – справжній бич італійського суспільства як до, так і після доби «дуче». Цим політичним лідером захоплювалися чимало найсвітліших людей Європи, в тому числі лідер Британії в часах Першої світової війни Девід Ллойд-Джордж, англійський письменник Бернард Шоу, батько ідеї європейської інтеграції граф Ріхард Куденгофе-Калерґі та інші. Постать «дуче» хвилювала й американців, саме на замовлення посла США в Італії тих часів Д. Чайлда Муссоліні у 1928 р. написав автобіографічну книгу «Моє життя».
Важливо наголосити на ставленні Беніто Муссоліні до українського питання. Ще до свого приходу до влади, працюючи як журналіст, у 1919 р. він так описував подію звільнення Києва Українською Галицькою Армією від більшовиків: «…Це епохальна подія. Ще ніколи ніякий народ не боровся за свою свободу з більшою вірою. Ще ніколи жоден народ не боронив свого права на незалежність у складніших умовах… поборюваний прихильниками «єдиної і неподільної», без зброї, сам один, під байдужими поглядами всієї Європи, український народ звільняє свою територію від більшовицької чуми і знову здобуває свою столицю… Київ… нарешті вільний від азійської орди». Такий відгук про українців не був актом одноразового захоплення, що й проявилося надалі, коли в Італії знайшло притулок чимало українських політеміґрантів, у тому числі член Проводу Українських Націоналістів Євген Онацький, який ретельно вивчав фашизм і добре розумів його сильні та слабкі сторони. Сильні ми вже відзначили вище, головною слабкою рисою фашизму, за Онацьким, є його сформованість народом зі сталою державністю, що й робить неможливим його некритичне копіювання бездержавними націями, однією з яких були на той час українці.
Саме час зауважити, що правитель, який занадто довго перебуває при владі, поступово вичерпує себе, а очолюваний ним режим набуває рис застою, а згодом – виродження. Не обійшла така доля і Муссоліні та заснований ним фашизм. Захопившись ідеєю зовнішньої експансії, а в перспективі – відродження Римської імперії, на ґрунті аґресивних прагнень «дуче» у другій половині 1930-х зблизився з «фюрером», що, кінець-кінцем, призвело Італію до катастрофи 1943-1945 рр.
Але і сам історичний процес, і пов’язана з ним політософічна думка розвиваються циклічно, тому не дивно, що в другій половині ХХ ст. в Італії набув популярності неофашизм, що творчо переосмислював ідеї Муссоліні, а в наш час фактичної деєвропеїзації Європи альтернативою їй, по суті, став, коли так можна сказати, «постнеофашизм». Останній пристосовує праву ідеологію до умов сьогодення, позначеного розвитком інформаційного суспільства та ґлобалізацією, вираженою, зокрема, в неконтрольованій міґрації до європейських країн азіатів і африканців. Саме в Італії, і саме напередодні 100-річчя «маршу на Рим» Беніто Муссоліні, очільниця «правих» Джорджа Мелоні перемогла на загальнонаціональних виборах і сформувала уряд.
Прикметно, що Джорджа Мелоні завзято підтримує Україну в її екзистенційній війні з тією самою азійською ордою, про яку понад сторіччя тому писав Беніто Муссоліні. Якщо попередній – ліберальний – італійський прем’єр-міністр Маріо Драґі стояв на геть нерішучій позиції щодо української справи поряд із Олафом Шольцом і Емманюелем Макроном, то Джорджа Мелоні у своїй прихильності до України дещо нагадує леґендарного Бориса Джонсона.
Ставлення до російсько-української війни в наш час є своєрідним індикатором, що відрізняє справжніх європейських «правих» від правопопулістів, які лише, бачачи величезний попит суспільства на праву ідеологію, насправді не сповідують її, а паразитують на ній. Сумнівно, чи знайомі, наприклад, лідери сучасних німецьких і французьких правопопулістів із працями визначних філософів та ідеологів правого руху Мартіна Гайдеґґера чи Рене Ґенона…
Втім, сьогодні мова не про цих ерзац-радикалів. Повертаючись до особистості Беніто Муссоліні, варто відзначити, що його ідеями захоплювався Дмитро Донцов – один з ідеологів українського націоналізму, який, однак, був істотно відмінним від італійського фашизму, адже визнавав право кожної нації на самовизначення. Сміливості визнати таке право й забракло колись Муссоліні, чия експансія до Ефіопії, Албанії, Греції й перетворила вчорашній його тріумф на трагедію.
Джорджа Мелоні – голова Ради міністрів Італії з 22 жовтня 2022 року, перша жінка на цій посаді
Слухаємо нове озвучення про те, що мовою ефективного спілкування з ангелами буде окультурена українська мова на основі Гіперборійського Сенсара. Її ядро вже формується у вигляді спеціалізованої мови...
Беніто Муссоліні: тріумф і трагедія, або Чому італійські праві завжди підтримують Україну
Категорія:
Світ:
Спецтема:
29 липня виповнилося 140 років від дня народження Беніто Амількаре Андреа Муссоліні (1883 – 1945) – багаторічного (1922 – 1943) прем’єр-міністра Італійського королівства та вождя («дуче») італійської нації. Постать загальновідома, але переважно крізь призму стереотипів. Постать яскрава й водночас суперечлива. Муссоліні з симпатією писав про Україну, а 28 серпня 1941 року разом з Гітлером відвідав Умань.
230731mussolini.jpg
Саме Беніто Муссоліні є основоположником фашизму – ідеології національного солідаризму, корпоративізму, творчої співпраці всіх класів і верств суспільства. Слово «фашизм» походить від італійського “fascio” (читається: «фáшо») – «зв’язка», «пучок», що й означає загальну єдність. Невдовзі після приходу фашистів до влади в Італії цим словом стали називати ідейно близьких їм правих радикалів в інших країнах. При цьому специфічного характеру застосування терміну «фашизм» набуло в комуністичному СРСР, де фашистом могли назвати будь-кого неугодного владі більшовиків. Таки ж із «легкої» руки Сталіна фашистами оголосили й німецьких націонал-соціалістів, які мали з ними дещо спільне, проте, в цілому ідеологія була засадничо іншою.
Як слово «фашист» стало лайкою у Сталіна та лібералів
Фашизм і близькі до нього ідеології виникли практично одразу після Першої світової війни, результатами якої лишилися незадоволені багато європейських націй – одні не змогли здобути власну державність, іншим не вдалося скористатися плодами перемоги. Зокрема, до останніх належали італійці, для яких нерозв’язані соціальні питання та реальна загроза «імпорту» російського більшовизму з його «експропріацією експропріаторів» і масовими розстрілами визначили необхідність національної диктатури як жорсткого інструменту рішучого подолання цих проблем.
Відтак Муссоліні, який починав свою політичну й журналістську діяльність як соціаліст, згодом зрозумів потребу нації в єднанні як просторовому (згладженні диспропорцій розвитку окремих реґіонів країни), так і соціальному (встановленні класового миру замість пропагованої марксистами класової боротьби). Вже 1919 року він створив «Союз боротьби», з якого невдовзі постала Національна фашистська партія. А року 1922-го Муссоліні здійснив «похід на Рим», внаслідок якого майже безкровно прийшов до влади, переконавши короля Віктора Еммануїла ІІІ призначити його на посаду прем’єр-міністра.
У перші роки свого правління Муссоліні вдалося подолати соціальні протиріччя та вигнати з країни мафію – справжній бич італійського суспільства як до, так і після доби «дуче». Цим політичним лідером захоплювалися чимало найсвітліших людей Європи, в тому числі лідер Британії в часах Першої світової війни Девід Ллойд-Джордж, англійський письменник Бернард Шоу, батько ідеї європейської інтеграції граф Ріхард Куденгофе-Калерґі та інші. Постать «дуче» хвилювала й американців, саме на замовлення посла США в Італії тих часів Д. Чайлда Муссоліні у 1928 р. написав автобіографічну книгу «Моє життя».
Важливо наголосити на ставленні Беніто Муссоліні до українського питання. Ще до свого приходу до влади, працюючи як журналіст, у 1919 р. він так описував подію звільнення Києва Українською Галицькою Армією від більшовиків: «…Це епохальна подія. Ще ніколи ніякий народ не боровся за свою свободу з більшою вірою. Ще ніколи жоден народ не боронив свого права на незалежність у складніших умовах… поборюваний прихильниками «єдиної і неподільної», без зброї, сам один, під байдужими поглядами всієї Європи, український народ звільняє свою територію від більшовицької чуми і знову здобуває свою столицю… Київ… нарешті вільний від азійської орди». Такий відгук про українців не був актом одноразового захоплення, що й проявилося надалі, коли в Італії знайшло притулок чимало українських політеміґрантів, у тому числі член Проводу Українських Націоналістів Євген Онацький, який ретельно вивчав фашизм і добре розумів його сильні та слабкі сторони. Сильні ми вже відзначили вище, головною слабкою рисою фашизму, за Онацьким, є його сформованість народом зі сталою державністю, що й робить неможливим його некритичне копіювання бездержавними націями, однією з яких були на той час українці.
Євген Онацький: Фашизм і ми [1929]
Саме час зауважити, що правитель, який занадто довго перебуває при владі, поступово вичерпує себе, а очолюваний ним режим набуває рис застою, а згодом – виродження. Не обійшла така доля і Муссоліні та заснований ним фашизм. Захопившись ідеєю зовнішньої експансії, а в перспективі – відродження Римської імперії, на ґрунті аґресивних прагнень «дуче» у другій половині 1930-х зблизився з «фюрером», що, кінець-кінцем, призвело Італію до катастрофи 1943-1945 рр.
Але і сам історичний процес, і пов’язана з ним політософічна думка розвиваються циклічно, тому не дивно, що в другій половині ХХ ст. в Італії набув популярності неофашизм, що творчо переосмислював ідеї Муссоліні, а в наш час фактичної деєвропеїзації Європи альтернативою їй, по суті, став, коли так можна сказати, «постнеофашизм». Останній пристосовує праву ідеологію до умов сьогодення, позначеного розвитком інформаційного суспільства та ґлобалізацією, вираженою, зокрема, в неконтрольованій міґрації до європейських країн азіатів і африканців. Саме в Італії, і саме напередодні 100-річчя «маршу на Рим» Беніто Муссоліні, очільниця «правих» Джорджа Мелоні перемогла на загальнонаціональних виборах і сформувала уряд.
Правий поворот: «Брати Італії» перемогли на виборах
Прикметно, що Джорджа Мелоні завзято підтримує Україну в її екзистенційній війні з тією самою азійською ордою, про яку понад сторіччя тому писав Беніто Муссоліні. Якщо попередній – ліберальний – італійський прем’єр-міністр Маріо Драґі стояв на геть нерішучій позиції щодо української справи поряд із Олафом Шольцом і Емманюелем Макроном, то Джорджа Мелоні у своїй прихильності до України дещо нагадує леґендарного Бориса Джонсона.
Ставлення до російсько-української війни в наш час є своєрідним індикатором, що відрізняє справжніх європейських «правих» від правопопулістів, які лише, бачачи величезний попит суспільства на праву ідеологію, насправді не сповідують її, а паразитують на ній. Сумнівно, чи знайомі, наприклад, лідери сучасних німецьких і французьких правопопулістів із працями визначних філософів та ідеологів правого руху Мартіна Гайдеґґера чи Рене Ґенона…
Втім, сьогодні мова не про цих ерзац-радикалів. Повертаючись до особистості Беніто Муссоліні, варто відзначити, що його ідеями захоплювався Дмитро Донцов – один з ідеологів українського націоналізму, який, однак, був істотно відмінним від італійського фашизму, адже визнавав право кожної нації на самовизначення. Сміливості визнати таке право й забракло колись Муссоліні, чия експансія до Ефіопії, Албанії, Греції й перетворила вчорашній його тріумф на трагедію.
Гурт Тавро: Фашист (mp3)
Досліджуємо реальну історію – це нам ще знадобиться.
Зверніть увагу
Архангел Гіперборії, чат-боти і чат-боги, або Як працювати з духовно-інформаційними роботами (+аудіо)