Початки Київської Русі губляться в стародавній історії. Найчастіше виникнення цієї держави відносять до 882 року, коли новгородський князь Олег захопив Київ і проголосив його “матір’ю міст руських”, об’єднавши новгородську землю з київською. Однак немає сумніву, що Київське князівство існувало задовго до цієї дати, а вбиті Олегом київські князі – Аскольд і Дір – представляли, за деякими припущеннями, правлячу династію, котру започаткував іще князь Кий.
Та й плем’я під назвою “русь” було відоме задовго до 882 року (вперше воно згадується в сирійському документі VІ століття нової ери).
Як мова, так і письмо Київської Русі ще досі приховують від дослідників багато загадок. У часи після прийняття християнства (988 рік) були відомі два типи письма – кирилиця (від імені одного з перших слов’янських культурних діячів – Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”). Кирилиця запозичена з Візантії, глаголиця – давніше письмо, походження якого остаточно не з’ясоване (можливий зв’язок, зокрема, з грузинським письмом). Особливо дискусійним є питання про дохристиянські писемності Київської Русі, про які маємо декілька свідчень у літописах. Однак ті написи, які вважаються язичницькими, ще не розшифровані. А християнських текстів залишилося досить багато, й вони є цінними документами для вивчення історії Русі й, зокрема, Києва.
Костянтин (Кирило) і його брат Мефодій створили (на основі болгарсько-македонських діалектів) першу слов’янську літературну мову, яка отримала назву старослов’янської, пізніше – церковнослов’янської. Ця мова використовувалася (передусім для перекладу священних книг і для церковної служби) всіма слов’янськими народами. З часом варіанти цієї мови, вживані в різних країнах, стали відрізнятися між собою, бо розмовні мови цих країн впливали на писемну мову.
Давні кияни писали старослов’янською мовою, молилися нею, але не використовували її як розмовну. Поряд із тим у Київській Русі та в її столиці використовувалася й інша літературна мова. Вона базувалася не лише на південнослов’янських (болгарсько-македонських), а й на власне східнослов’янських джерелах, і отримала назву давньоруської. Обидві писемні мови Київської Русі взаємодіяли, впливали одна на одну. Давньоруською мовою створені такі визначні тексти, як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість временних літ”, “Руська правда”.
Але питання про живу розмовну мову Київської Русі досі викликає жваві суперечки. Багато вчених вважали, що в часи Київської Русі існувала єдина усна мова всіх східних слов’ян, яку теж називали давньоруською. Цю мову розглядали як спільного предка української, російської й білоруської. Найвідомішим представником цієї теорії був російський академік О. О. Шахматов. Деякі вчені (наприклад, один із організаторів Української академії наук А. Ю. Кримський), погоджуючись із цим поглядом, висловлювали думку, що давньоруська мова відноситься не до часу розквіту Київської Русі, а до давнішого періоду – ще до захоплення Києва новгородським князем Олегом.
Відомий російський історик ХІХ століття академік М. П. Погодін у ранніх творах висловлював думку, що в часи Київської Русі в Києві, Чернігові, Галичі говорили так само по-українськи, як і потім. Пізніше М. П. Погодін висунув фантастичну теорію заселення України з Галичини після монголо-татарської навали. Ця теорія була піддана критиці відомим істориком і філологом М. О. Максимовичем (який назвав її “новопридуманими заселеннями й переселеннями”). “...Ти, невідомо чому, виводиш нас, українців, з Карпатських гір, після нашестя татарського, тоді як ми й прадіди наші завжди думали й говорили, що ми жили тут, по обидві сторони Дніпра, з незапам’ятних часів, з предковіку!.. Ми, українці, залишились як раніше в своїй рідній Київській стороні, в своїх стародавніх містах і селах...” – писав М. П. Погодіну М. О. Максимович.
Значний інтерес викликає стаття А. Ю. Кримського “Давньокиївський говір”, опублікована в 1906 році. Вчений дискутує з академіком О. І. Соболевським, на думку якого в Києві до монголо-татарської навали говорили російською мовою. А. Ю. Кримський, навпаки, вважає, що старокиївський говір – прямий предок української мови, бо він виявляє “величезну частину” українських мовних особливостей.
Держава зі столицею в Києві займала величезну територію, і при тодішньому розвиткові засобів зв’язку мовна й культурна різноманітність окремих місцевостей була природньою. Академік Л. А. Булаховський упевнено припускав існування різних східнослов’янських діалектів уже в часи Володимира та Ярослава (Х–ХІ століття). На його думку, “малоймовірно, щоб на величезних просторах, зайнятих східнослов’янськими племенами, при досить недосконалих шляхах сполучення, при системі феодального господарства, мова не виявилася сильно роздрібненою”. Академік М. С. Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською. Деякі дослідники критикували теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови значно рішучіше. Відомий український учений академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов’янські мови існували нарізно починаючи ще з праслов’янських часів, а для давньоруської мови не можна знайти місця в реальній історії. Близькою була позиція авторитетного мовознавця й історика церкви І. Огієнка (митрополита Іларіона). “Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов’янські мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було”.
До святкування 1500-річчя Києва була надрукована стаття В. М. Русанівського (тепер – академік Національної академії наук України) “Вивчення мови стародавнього Києва: стан і перспективи” (Вісник АН УРСР, 1980, № 1). Учений вважає, що Київ можна назвати “прабатьком усіх слов’янських міст”. Він підкреслює, що в Києві ХІ–ХІІІ століть була досить поширена грамотність, і через те писемна мова впливала на усну. Мова Києва поєднувала в собі мовні особливості представників різних суспільних груп, і вироблялася певна міська “спільна мова”, яка певною мірою була зразком для інших міст. Відомі слова, властиві тільки мові Києва цього періоду: “челядь”, “свитка”, “стріха”, “лови”, “тенета”, “ворожбит” та ін.
Пізніше у збірнику “Культура слова” (1992, випуск 42) була вміщена стаття Г. П. Півторака (тепер – член-кореспондент НАН України) “Як розмовляли в стародавньому Києві”. У статті підкреслювалося, що широко вживане в науковій і навчальній літературі поняття “давньоруська мова” стосується лише писемної (літературної) мови. Але на розмовному рівні ніякої єдиної давньоруської мови ніколи не було. Існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти, які ще від праслов’янського періоду мали виразні регіональні риси. Київ містився в районі поширення поліських говорів. Тому “основу київського мовлення від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські говори”. Однак далі уточнюється, що сказане стосується передусім сільських поселень району Києва, а в самому місті вироблялася певна узагальнена “спільна мова”, про яку йшлося вище.
Журнал “Дивослово” (1995, № 1) вмістив цікаву статтю професора І. П. Ющука “Про походження української мови”. Автор звертає пильну увагу на одні з найдавніших (серед збережених до теперішнього часу) текстів, писаних у Києві, – “Ізборники Святослава”. Це два збірники творів переважно церковного змісту, складені в 1073 та 1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Твори – копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова з живої мови київського переписувача. Ці слова – українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ століття) зафіксовані українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро. У давальному відмінку також використовуються українські форми: Петрові, Дмитрові, Фролові, Василеві, Павлові, Борисові, Іванові, попові Івану та ін.
Виразні риси української мови виявляються в давніх говірках Новгорода, заснованого, як вважають дослідники, вихідцями з Наддніпрянщини. У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся та багато інших. На Новгородщині досі вживаються такі форми слів, як дід, сіно, річка. Це, за словами І. П. Ющука, “суто українські елементи”. Імена давніх новгородців так само мають українські форми: Олекса, Олександр, Онисим, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Юрко, Іванко, Костянтин. Українізми зустрічаються не тільки в берестяних грамотах, а й в інших новгородських документах – наприклад, у літописах. “Це не просто діалектні явища, а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді”, – вважає професор І. П. Ющук.
Дослідник вважає безперечно українським напис “Людота коваль” на мечі ХІ століття, знайденому на Полтавщині. Українські елементи наявні в знаменитому “Слові о полку Ігоревім” (наприклад, вираз “красною дівицею”). Українські слова фіксуються іншомовними документами, складеними не лише в період Київської Русі, а й ще до її виникнення. Так, візантійський історик Пріск Панійський у 448 році записав почуті в таборі гунів (серед яких було багато слов’ян) слова “мед” і “страва”. В ХІ столітті записане українське слово “сніг”, у ХІІІ – “пліт”. Для вивчення мови таких віддалених у часі епох важливе кожне слово, кожна його форма.
На українські форми слів у давньокиївському літописі – “Повісті временних літ” – звернув увагу ще в середині ХІХ століття М. О. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, “писавши мовою церковнослов’янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови”. Якщо в київському літописі вживаються слова “цариця”, “у отця”, “печеніги”, “Донець”, “Мойсій” тощо, то, вважає М. О. Максимович, “ми повинні визнати, що це написано українцями”. Українські мовні особливості виявляються у договорі київського князя Олега с греками (початок Х століття). Живу мову Києва часів Нестора-літописця М. О. Максимович вважає українською. Її риси вчений бачив в усіх давніх пам’ятках, створених в Україні. Погляди М. О. Максимовича на мову Київської Русі, зокрема давнього Києва, й на багато інших важливих питань давньої історії й культури викладені в збірнику його праць, виданому в 1994 році під назвою “Киев явился градом великим”.
Читачі, що захочуть докладніше познайомитися з розглянутими вище питаннями, можуть також звернутися до статті наукового співробітника Інституту української мови НАН України Г. І. Лисої “Риси української мови в найдавніших писемних пам’ятках” (збірник “Культура слова”, 1996, випуск 48/49). На жаль, досі не опублікована цікава праця молодого київського мовознавця В. В. Борисевича “Мовна ситуація Київської Русі ХІ–ХІV століть”.
Цікаву інформацію для роздумів про давнє населення й розмовну мову Києва дає антропологія. Відомий антрополог Т. І. Алексєєва встановила, що літописні поляни, з яких вийшов і князь Кий, походять від носіїв черняхівської культури, чиї пам’ятки відомі на території Києва й датуються першими століттями нової ери. У свою чергу, представники названої культури пов’язуються зі степовими мешканцями України бронзового віку. Цікаво, що в утворенні племені полян брали участь і скіфи. Останній факт певною мірою свідчить на користь припущення відомого археолога й мовознавця М. Я. Марра про те, що й сам Кий був скіфом.
З усього сказаного можна зробити деякі висновки. Тисячу років тому Київ був великим столичним містом із доволі неоднорідним населенням. Вихідці з Київщини (давні мешканці Києва й земель навколо нього) спілкувалися слов’янською говіркою, яку від назви племені полян (до якого належав іще князь Кий) можна назвати полянською. Ця говірка мала численні риси, які дозволяють упевнено вважати її українською. Українські мовні особливості давніх киян яскраво виявляються в текстах часів Київської Русі. Але поряд із тим у Києві складалася й своєрідна наддіалектна “спільна мова”, якою говорили між собою представники різних слов’янських племен, які мешкали в Києві. (Слід зважати й на те, що тисячу років тому між слов’янами було помітноменше мовних відмінностей, аніж тепер.) Розмовна мова Києва часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого – цікавий і важливий предмет для дослідження, який потребує дальшої пильної уваги науковців.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Як розмовляли в Києві тисячу років тому?
Світ:
Спецтема:
Початки Київської Русі губляться в стародавній історії. Найчастіше виникнення цієї держави відносять до 882 року, коли новгородський князь Олег захопив Київ і проголосив його “матір’ю міст руських”, об’єднавши новгородську землю з київською. Однак немає сумніву, що Київське князівство існувало задовго до цієї дати, а вбиті Олегом київські князі – Аскольд і Дір – представляли, за деякими припущеннями, правлячу династію, котру започаткував іще князь Кий.
Та й плем’я під назвою “русь” було відоме задовго до 882 року (вперше воно згадується в сирійському документі VІ століття нової ери).
Як мова, так і письмо Київської Русі ще досі приховують від дослідників багато загадок. У часи після прийняття християнства (988 рік) були відомі два типи письма – кирилиця (від імені одного з перших слов’янських культурних діячів – Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”). Кирилиця запозичена з Візантії, глаголиця – давніше письмо, походження якого остаточно не з’ясоване (можливий зв’язок, зокрема, з грузинським письмом). Особливо дискусійним є питання про дохристиянські писемності Київської Русі, про які маємо декілька свідчень у літописах. Однак ті написи, які вважаються язичницькими, ще не розшифровані. А християнських текстів залишилося досить багато, й вони є цінними документами для вивчення історії Русі й, зокрема, Києва.
Костянтин (Кирило) і його брат Мефодій створили (на основі болгарсько-македонських діалектів) першу слов’янську літературну мову, яка отримала назву старослов’янської, пізніше – церковнослов’янської. Ця мова використовувалася (передусім для перекладу священних книг і для церковної служби) всіма слов’янськими народами. З часом варіанти цієї мови, вживані в різних країнах, стали відрізнятися між собою, бо розмовні мови цих країн впливали на писемну мову.
Давні кияни писали старослов’янською мовою, молилися нею, але не використовували її як розмовну. Поряд із тим у Київській Русі та в її столиці використовувалася й інша літературна мова. Вона базувалася не лише на південнослов’янських (болгарсько-македонських), а й на власне східнослов’янських джерелах, і отримала назву давньоруської. Обидві писемні мови Київської Русі взаємодіяли, впливали одна на одну. Давньоруською мовою створені такі визначні тексти, як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість временних літ”, “Руська правда”.
Але питання про живу розмовну мову Київської Русі досі викликає жваві суперечки. Багато вчених вважали, що в часи Київської Русі існувала єдина усна мова всіх східних слов’ян, яку теж називали давньоруською. Цю мову розглядали як спільного предка української, російської й білоруської. Найвідомішим представником цієї теорії був російський академік О. О. Шахматов. Деякі вчені (наприклад, один із організаторів Української академії наук А. Ю. Кримський), погоджуючись із цим поглядом, висловлювали думку, що давньоруська мова відноситься не до часу розквіту Київської Русі, а до давнішого періоду – ще до захоплення Києва новгородським князем Олегом.
Відомий російський історик ХІХ століття академік М. П. Погодін у ранніх творах висловлював думку, що в часи Київської Русі в Києві, Чернігові, Галичі говорили так само по-українськи, як і потім. Пізніше М. П. Погодін висунув фантастичну теорію заселення України з Галичини після монголо-татарської навали. Ця теорія була піддана критиці відомим істориком і філологом М. О. Максимовичем (який назвав її “новопридуманими заселеннями й переселеннями”). “...Ти, невідомо чому, виводиш нас, українців, з Карпатських гір, після нашестя татарського, тоді як ми й прадіди наші завжди думали й говорили, що ми жили тут, по обидві сторони Дніпра, з незапам’ятних часів, з предковіку!.. Ми, українці, залишились як раніше в своїй рідній Київській стороні, в своїх стародавніх містах і селах...” – писав М. П. Погодіну М. О. Максимович.
Значний інтерес викликає стаття А. Ю. Кримського “Давньокиївський говір”, опублікована в 1906 році. Вчений дискутує з академіком О. І. Соболевським, на думку якого в Києві до монголо-татарської навали говорили російською мовою. А. Ю. Кримський, навпаки, вважає, що старокиївський говір – прямий предок української мови, бо він виявляє “величезну частину” українських мовних особливостей.
Держава зі столицею в Києві займала величезну територію, і при тодішньому розвиткові засобів зв’язку мовна й культурна різноманітність окремих місцевостей була природньою. Академік Л. А. Булаховський упевнено припускав існування різних східнослов’янських діалектів уже в часи Володимира та Ярослава (Х–ХІ століття). На його думку, “малоймовірно, щоб на величезних просторах, зайнятих східнослов’янськими племенами, при досить недосконалих шляхах сполучення, при системі феодального господарства, мова не виявилася сильно роздрібненою”. Академік М. С. Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською. Деякі дослідники критикували теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови значно рішучіше. Відомий український учений академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов’янські мови існували нарізно починаючи ще з праслов’янських часів, а для давньоруської мови не можна знайти місця в реальній історії. Близькою була позиція авторитетного мовознавця й історика церкви І. Огієнка (митрополита Іларіона). “Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов’янські мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було”.
До святкування 1500-річчя Києва була надрукована стаття В. М. Русанівського (тепер – академік Національної академії наук України) “Вивчення мови стародавнього Києва: стан і перспективи” (Вісник АН УРСР, 1980, № 1). Учений вважає, що Київ можна назвати “прабатьком усіх слов’янських міст”. Він підкреслює, що в Києві ХІ–ХІІІ століть була досить поширена грамотність, і через те писемна мова впливала на усну. Мова Києва поєднувала в собі мовні особливості представників різних суспільних груп, і вироблялася певна міська “спільна мова”, яка певною мірою була зразком для інших міст. Відомі слова, властиві тільки мові Києва цього періоду: “челядь”, “свитка”, “стріха”, “лови”, “тенета”, “ворожбит” та ін.
Пізніше у збірнику “Культура слова” (1992, випуск 42) була вміщена стаття Г. П. Півторака (тепер – член-кореспондент НАН України) “Як розмовляли в стародавньому Києві”. У статті підкреслювалося, що широко вживане в науковій і навчальній літературі поняття “давньоруська мова” стосується лише писемної (літературної) мови. Але на розмовному рівні ніякої єдиної давньоруської мови ніколи не було. Існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти, які ще від праслов’янського періоду мали виразні регіональні риси. Київ містився в районі поширення поліських говорів. Тому “основу київського мовлення від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські говори”. Однак далі уточнюється, що сказане стосується передусім сільських поселень району Києва, а в самому місті вироблялася певна узагальнена “спільна мова”, про яку йшлося вище.
Журнал “Дивослово” (1995, № 1) вмістив цікаву статтю професора І. П. Ющука “Про походження української мови”. Автор звертає пильну увагу на одні з найдавніших (серед збережених до теперішнього часу) текстів, писаних у Києві, – “Ізборники Святослава”. Це два збірники творів переважно церковного змісту, складені в 1073 та 1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Твори – копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова з живої мови київського переписувача. Ці слова – українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ століття) зафіксовані українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро. У давальному відмінку також використовуються українські форми: Петрові, Дмитрові, Фролові, Василеві, Павлові, Борисові, Іванові, попові Івану та ін.
Виразні риси української мови виявляються в давніх говірках Новгорода, заснованого, як вважають дослідники, вихідцями з Наддніпрянщини. У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся та багато інших. На Новгородщині досі вживаються такі форми слів, як дід, сіно, річка. Це, за словами І. П. Ющука, “суто українські елементи”. Імена давніх новгородців так само мають українські форми: Олекса, Олександр, Онисим, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Юрко, Іванко, Костянтин. Українізми зустрічаються не тільки в берестяних грамотах, а й в інших новгородських документах – наприклад, у літописах. “Це не просто діалектні явища, а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді”, – вважає професор І. П. Ющук.
Дослідник вважає безперечно українським напис “Людота коваль” на мечі ХІ століття, знайденому на Полтавщині. Українські елементи наявні в знаменитому “Слові о полку Ігоревім” (наприклад, вираз “красною дівицею”). Українські слова фіксуються іншомовними документами, складеними не лише в період Київської Русі, а й ще до її виникнення. Так, візантійський історик Пріск Панійський у 448 році записав почуті в таборі гунів (серед яких було багато слов’ян) слова “мед” і “страва”. В ХІ столітті записане українське слово “сніг”, у ХІІІ – “пліт”. Для вивчення мови таких віддалених у часі епох важливе кожне слово, кожна його форма.
На українські форми слів у давньокиївському літописі – “Повісті временних літ” – звернув увагу ще в середині ХІХ століття М. О. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, “писавши мовою церковнослов’янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови”. Якщо в київському літописі вживаються слова “цариця”, “у отця”, “печеніги”, “Донець”, “Мойсій” тощо, то, вважає М. О. Максимович, “ми повинні визнати, що це написано українцями”. Українські мовні особливості виявляються у договорі київського князя Олега с греками (початок Х століття). Живу мову Києва часів Нестора-літописця М. О. Максимович вважає українською. Її риси вчений бачив в усіх давніх пам’ятках, створених в Україні. Погляди М. О. Максимовича на мову Київської Русі, зокрема давнього Києва, й на багато інших важливих питань давньої історії й культури викладені в збірнику його праць, виданому в 1994 році під назвою “Киев явился градом великим”.
Читачі, що захочуть докладніше познайомитися з розглянутими вище питаннями, можуть також звернутися до статті наукового співробітника Інституту української мови НАН України Г. І. Лисої “Риси української мови в найдавніших писемних пам’ятках” (збірник “Культура слова”, 1996, випуск 48/49). На жаль, досі не опублікована цікава праця молодого київського мовознавця В. В. Борисевича “Мовна ситуація Київської Русі ХІ–ХІV століть”.
Цікаву інформацію для роздумів про давнє населення й розмовну мову Києва дає антропологія. Відомий антрополог Т. І. Алексєєва встановила, що літописні поляни, з яких вийшов і князь Кий, походять від носіїв черняхівської культури, чиї пам’ятки відомі на території Києва й датуються першими століттями нової ери. У свою чергу, представники названої культури пов’язуються зі степовими мешканцями України бронзового віку. Цікаво, що в утворенні племені полян брали участь і скіфи. Останній факт певною мірою свідчить на користь припущення відомого археолога й мовознавця М. Я. Марра про те, що й сам Кий був скіфом.
З усього сказаного можна зробити деякі висновки. Тисячу років тому Київ був великим столичним містом із доволі неоднорідним населенням. Вихідці з Київщини (давні мешканці Києва й земель навколо нього) спілкувалися слов’янською говіркою, яку від назви племені полян (до якого належав іще князь Кий) можна назвати полянською. Ця говірка мала численні риси, які дозволяють упевнено вважати її українською. Українські мовні особливості давніх киян яскраво виявляються в текстах часів Київської Русі. Але поряд із тим у Києві складалася й своєрідна наддіалектна “спільна мова”, якою говорили між собою представники різних слов’янських племен, які мешкали в Києві. (Слід зважати й на те, що тисячу років тому між слов’янами було помітноменше мовних відмінностей, аніж тепер.) Розмовна мова Києва часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого – цікавий і важливий предмет для дослідження, який потребує дальшої пильної уваги науковців.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?